Пан Куропатва наказав майстрам працювати таємно. Про сховище знали лише шестеро: сам господар, його вірний слуга та четверо каменярів.
Коли роботу було завершено, пан спустився до скарбниці, оглянув потайний хід і залишився задоволений. Та разом із задоволенням у його серці народився страх: якщо майстри знають таємницю, то рано чи пізно вони можуть її розповісти.
— Принеси грошей, щоб заплатити майстрам, — наказав він слузі. — І вина. Сьогодні матимемо свято.
Невдовзі в скарбниці залунали веселі голоси й дзенькіт келихів. Каменярі раділи завершеній роботі, не підозрюючи, що їхній господар уже виніс їм вирок. Вино було отруєне. Один за одним майстри замовкли. Четверо чоловіків, які знали таємницю потайного ходу, більше не могли її видати.
Пан наказав слузі замурувати їхні тіла в ніші стіни скарбниці. Слуга взявся до роботи. Камінь за каменем зникав страшний доказ злочину. Нарешті залишилося покласти лише останній камінь.
І тоді пан Куропатва підступно вбив і свого вірного слугу. Його тіло також опинилося в ніші. Останній камінь ліг на місце. Таємниця була замурована разом із п’ятьма людьми.
Відтоді, кажуть, уночі біля старих мурів можна почути глухий стукіт — наче хтось із середини досі намагається достукатися до живих.
Чи було це насправді?
Архіви не підтверджують цієї кривавої історії. Ми не знаємо, чи існувала така скарбниця і чи справді п’ятеро людей знайшли в ній свою смерть.
Але легенда пережила мури.
Бо насправді вона розповідає не стільки про золото, скільки про страх перед втратою влади, недовіру і ціну таємниці, яку людина готова заплатити чужими життями.