Спочатку він був помічником ката. Вчився точити лезо. Знав, як правильно поставити колодки. Умів працювати з ланцюгами, кайданами та залізом. Але мав одну дивну звичку. Після кожної страти він ішов до каплиці. Не молився за себе. Молився за того, кого щойно стратили.
Одного разу старий кат запитав: — Чого ти молишся за них? Вони ж злочинці.
Якуб відповів: — Бо після смерті вони вже не можуть попросити Бога про прощення. Значить, хтось має попросити за них.
З роками Якуб став катом Пнівського замку. І саме тоді люди почали називати його Чорноруким. Він завжди носив чорні рукавиці. Ніхто не бачив його рук. Казали, що під ними вони чорні від сажі, крові та пороху.
Але сам Якуб на це лише посміхався: — Чорні не мої руки. Чорні — ваші гріхи.
Кажуть, найбільше його боялися не злочинці. Його боялася шляхта. Бо Якуб ніколи не питав, хто перед ним — селянин, міщанин чи шляхтич.
Одного разу до підземелля привели молодого пана, якого звинувачували у вбивстві. Він кричав: — Ти знаєш, хто я?! Я шляхтич!
Якуб спокійно відповів: — Тут усі рівні. Перед Богом — тим більше.
Кажуть, після тієї ночі пан сам зізнався у всьому. Відтоді про Якуба пішла чутка: «Він змушує говорити навіть каміння».
А сам Якуб називав себе зовсім не катом.
Він казав: «Я — лікар душ людських. Лікар лікує тіло ножем, коли іншого способу немає. Я лікую душу болем. Той, хто брехав, тут каже правду. Той, хто зрадив — пізнає ціну вірності. А той, хто кров проливає, той сам від неї погибає.»
Його ніхто не любив. Але багато хто його поважав. І ще більше — боявся.
Та була в Якуба одна таємниця. Щовечора, після того як замок засинав, він залишав підземелля, знімав чорні рукавиці й ішов за замкові мури. Там, біля старої верби на цвинтарі, він сідав на землю. І мовчав.
Одного разу його побачив хлопчик. — Якубе, — запитав він, — чому ти тут сидиш?
Кат довго мовчав. А потім відповів: — Бо вдень я змушую людей кричати. А ввечері приходжу сюди, щоб почути тишу.
— Ти не боїшся мертвих?
Якуб похитав головою. — Ні. Мертвих я не боюся. Я боюся живих, які вже не мають ні честі, ні совісті.
Кажуть, Якуб Чорнорукий прожив довге життя. Але ніхто не знає, де його могила. Одного ранку двері його кімнати знайшли відчиненими. На столі лежали чорні рукавиці. Поруч — маленький дерев'яний хрест. А на стіні видряпане ножем лише одне речення: «Я був лише рукою правосуддя. Судив не я.»
Відтоді минуло багато років. Та старі люди кажуть: якщо пізно ввечері пройти біля руїн замку, можна почути брязкіт ланцюга. А якщо дуже уважно прислухатися — тихий голос: «Не бійся мене. Бійся того, що ховаєш у власній душі…»
І саме тому, кажуть, дух Якуба Чорнорукого досі стоїть у своєму підземеллі. Не для того, щоб лякати. А щоб нагадувати: «У кожної людини є гріх, але не кожна людина має сміливість його визнати».