Коли до людей дійшла звістка, що ворог уже близько, вони кинулися тікати. Єдиним порятунком був ліс. Там, серед густих смерек і непрохідних хащів, можна було сховатися від кінноти. Та ворог виявився хитрим. Монголи довідалися, куди тікають люди, і несподівано напали на поселення. Кінський тупіт, крики та свист стріл змішалися в один страшний гул. Люди бігли до лісу, та не всі встигали дістатися до його рятівної темряви.
І тоді з натовпу біженців вийшла молода дівчина. Її довге чорне волосся спадало до пояса, а в очах світилася дивна, неземна сила. То була донька старого мольфара. Батько змалку навчав її таємниць гір, сили води, вітру й вогню. Дівчина глянула на людей і сказала:
— Тікайте! Ховайтеся в лісі! Я їх затримаю.
Вона залишилася сама посеред дороги. Коли монгольські вершники наблизилися, дівчина витягнула з коси блакитну стрічку — ту саму, яку колись подарував їй батько. Вона прошепотіла давнє заклинання і кинула стрічку просто під копита коней. Сталося диво. Блакитна стрічка вмить перетворилася на бурхливу ріку. Вода вирвалася з-під землі, загуркотіла, здійнялася хвилями й понеслася назустріч ворогові. Коні стали дибки, вершники падали у воду, а стрімка течія несла їх геть. Монголи зупинилися. Вони вперше побачили силу, якої не могли здолати мечем.
Дівчина зрозуміла, що люди вже встигли сховатися в лісі, і кинулася слідом за ними. Та ворог не збирався її відпускати. Розлючені вершники натягнули луки. Стріли одна за одною полетіли навздогін. Тоді дівчина пригадала все, чого навчив її старий батько. Вона підняла руки до неба, промовила останнє заклинання — і в ту ж мить її тіло вкрилося чорним пір'ям. Перед здивованими очима монголів дівчина перетворилася на чорну ворону. Вона злетіла високо в небо. Здавалося, порятунок уже близько.
Але серед монгольського війська був один надзвичайно вправний лучник. Він натягнув тятиву, прицілився і випустив стрілу. Стріла наздогнала ворону в небі й влучила просто в її гаряче серце. Чорна птаха зробила ще одне коло над землею — і каменем упала у воду. Там, де вона впала, ріка раптом стала чорною, мов ніч.
Побачивши це, монголи злякалися. Вони вирішили, що мають справу не з людиною, а з могутньою нечистою силою, яку не можна здолати зброєю. І вони відступили. Надовго покинули наш край.
Коли люди нарешті вийшли з лісу, перед ними відкрилася дивна картина. Там, де раніше не було ріки, текла нова вода. Вона була темна, майже чорна. А на її березі лежало чорне вороняче пір'я. Люди зрозуміли, якою ціною отримали свій порятунок. На згадку про дівчину-мольфарку вони назвали ріку **Вороною**. А поселення, яке постало на її березі, назвали **Над Вороною**. Згодом ці слова злилися в одне — **Надвірна**.
Так, за давньою легендою, народилася назва нашого міста. І кажуть старі люди: коли над Вороною здіймається чорна ворона й довго кружляє над водою, то це душа мольфарки Ворони знову повертається до ріки, яку вона створила власною магією і освятила власною кров'ю.
Бо де живе пам'ять — там живе й легенда.