Командував ним галицький воєвода Дам'ян. Суворим був воєвода, але справедливим. А найбільшою його гордістю був син Красимир. Змалку хлопець любив коней, ліс і зброю. Та понад усе мріяв одного дня вирушити разом із батьком за Карпати — на Угри. Саме тоді місцевий коваль Димитрій викував для Красимира меч. Кажуть, коваль три ночі не виходив із кузні. У вогні червоніла сталь, гули міхи, а молот раз по раз ударяв по ковадлу. На світанку третього дня Димитрій виніс із кузні меч, якого в тих краях ще ніхто не бачив. Він був легкий у руці, але міцний, наче гірська скеля.
Коваль подав його Красимирові й сказав: — Запам'ятай, хлопче. Сила меча не в сталі. Справжня сила — у серці того, хто його тримає.
Відтоді Красимир не розлучався зі своїм мечем. У кожній сутичці він залишався цілим. Красимир, озброєний ним, не знав поразки. Так і народилася перша слава меча Красимира. Але ніхто тоді ще не знав, скільки століть йому судилося пройти.
Минуло багато років. На землі прийшла велика біда. Із далекого сходу насунулися монгольські орди. Палали села, руйнувалися городища, а люди тікали в ліси та гори, шукаючи порятунку. Давнє укріплення над Чорною Бистрицею також не встояло. Монголам вдалося пробитися до городища. Дерев'яні стіни спалахнули, немов суха трава. Вогонь пожирав частокіл, дим застилав небо. Та перед самою загибеллю городища один із нащадків Красимира забрав його меч. Він не зміг урятувати укріплення. Не зміг зупинити вороже військо. Але врятував людей. Разом із кількома воїнами він вивів жінок і дітей потайною стежкою в гори. А меч Красимира залишився з ними. Відтоді меч став не просто зброєю. Він став оберегом роду.
Минали століття. На місці старих укріплень виникали нові поселення, змінювалися князі, воєводи й господарі цих земель. А меч переходив від батька до сина. Зрештою він опинився у власників Краснодвору — нового укріпленого поселення, яке постало на давньому торговому шляху.
Тоді Карпати знову почули тривожний тупіт кінських копит. Цього разу небезпека приходила з півдня. Татарські загони нападали на села, грабували двори, забирали людей у полон. Мешканці Краснодвору знали: якщо ворог дійде до їхніх стін, захистити їх буде нелегко. Одного ранку на обрії з'явилася татарська кіннота. Заграла сурма. Зачинилися ворота. На стіну вийшов господар замку. А в його руці блиснув старий меч.
Кажуть, татари тричі намагалися взяти Краснодвір. І тричі відступали. Серед оборонців ширилася чутка: «Поки меч Красимира в замку — Краснодвір не впаде». Чи була в тому правда — ніхто вже не знає. Але люди вірили. І віра додавала їм сили.
Ще минули роки. Краснодвір і навколишні землі перейшли до роду Куропатвів. Меч Красимира опинився вже в Пнівському замку. Тут він побачив нові війни.
Проти краю знову йшли чужі війська. Тепер небезпека приходила зі сторони Османської імперії. Турецькі загони та їхні союзники загрожували прикордонним землям, а Пнівський замок стояв на сторожі.
І знову меч Красимира опинився в руках захисника. Кажуть, у найважчі години оборони господар замку виносив його на мур. Старий меч уже мав подряпини, лезо втратило первісний блиск, а руків'я було не раз перемотане новою шкірою. Та воїни впізнавали його — меч Красимира. І цього було достатньо. Бо кожен, хто чув цю назву, знав: цей меч пережив монголів, татар і десятки воєн. Він бачив, як горіли старі городища, як падали стіни, як змінювалися господарі та держави. Але він завжди залишався там, де хтось ставав на захист своєї землі.
Де меч тепер? Про подальшу долю меча Красимира легенда мовчить. Кажуть, що меч нікуди не зник. Він просто чекає. Бо меч Красимира не належить одному роду, одному замку чи одному господарю. Він належить тій землі, яку колись присягнувся захищати Красимир. І коли над Карпатами знову збираються чорні хмари, а рідна земля потребує захисту, десь у темряві начебто чути тихий передзвін сталі. А старий голос із легенди повторює: — Сила меча не в сталі. Сила — у серці того, хто його тримає.
Може, саме тому меч Красимира ніколи не знав поразки. Бо всі ці століття він був не зброєю. Він був пам'яттю про тих, хто не відступив.